Доброго дня дорогі однопартійці, вельмишановні гості!

Наш з’їзд – звітно-виборчий, сьогодні ми підбиваємо підсумки нашої роботи за два роки. Як вихідну точку для аналізу ми повинні взяти 9 грудня 2006 року, коли відбувся перший етап нашого 16 з’їзду.

Нагадаю – тоді панівним настроєм була тривога. Адже після тріумфу Майдану, після перемоги (хоч і мінімальної) помаранчевих сил на чергових парламентських виборах у березні 2006-го внаслідок зради Мороза прем’єром у серпні знову став Віктор Янукович. Уряд правлячої коаліції ПР – СПУ – КПУ вів активний наступ на демократичні завоювання Майдану.

Економічний підйом в Україні, зумовлений тодішнім загальним підйомом світової економіки, дав можливість посилити соціальні видатки. Це спричинило деяке підвищення популярності уряду Януковича і спровокувало у його політичної команди жагу узурпації влади. Так з’явився пам’ятний законопроект про Кабінет Міністрів, у цій неконституційній ініціативі – вся суть, вся філософія так званої «антикризової коаліції».

Паралельно з цим команда Тимошенко була стурбована падінням свого рейтингу і страхом перед забуттям. Під сумнів було поставлено головне завдання – у добрій політичній формі вийти на старт президентської кампанії 2010 року. Український інтерес і демократія, як показала практика, цією силою до уваги як пріоритетні цінності не бралися.

З цією метою, через зраду, було реалізовано план дочасних виборів. БЮТ шантажував Президента союзом із Партією регіонів, і в такий спосіб домігся оголошення дочасних виборів до парламенту. Віктор Ющенко, замість того, щоби відмобілізувати проукраїнські сили демонструючи нещирість Тимошенко, пішов шляхом порушення Основного Закону.

Відтоді пройшло два роки. Здавалося, остаточно зневірені вже в усьому українці на позачергових виборах у вересні 2007-го ще раз дали кредит довіри тим, кого підтримали на помаранчевих майданах, хоч уже й в іншій пропорції. Результатом виборів 2007 року було зменшення присутності у Верховній Раді проукраїнських сил, натомість посилили своє представництво БЮТ і Партія регіонів – політичні сили, які є однаковими за своєю сутністю. Їх мета – не торжество українського національного інтересу, а необмежена влада, задоволення своєї амбіції майбутнім президентством.

А далі ми всі стали свідками сумного «дежа-вю», яке перейшло в агонію української влади на тлі глобальної економічної кризи, що реально загрожує знову відкинути нас до початку злиденних і невлаштованих 1990-х…

То хто ж винен у тому, що сталося? А головне – що нам як партії робити зараз? На ці запитання повинен дати відповідь наш 17 з’їзд.

Відповідь на перше запитання більш-менш очевидна: винні політичні еліти, які (фактично без винятку) виявилися трагічно не на рівні запитів часу. Адже фактично всі головні постаті української політичної сцени діяли в цей час виключно в інтересах власного виживання, а не заради стратегічного майбутнього України.
Фактично й сьогодні, коли державний корабель захльостують хвилі найбільшої від часів «великої депресії» світової кризи, ці еліти переймаються лише мародерством фінансів, землі, власності, повноважень.

Натомість у парламенті переймаються виключно контурами «оборудки століття»: яким чином (включаючи і зраду 2 вересня 2008 року, і останні перевибори) поєднати бізнес-інтереси двох найбільших олігархічних політ проектів: БЮТ і ПР, звільнивши водночас українців від клопоту ходити на виборчі дільниці десь так років із п’ять-шість…І хто з них – Тимошенко чи Янукович – стане президентом, немає різниці. Бо йдеться гне про майбутнє України, а про майбутнє панування в цій державі. Саме цим пояснюється вся риторика останніх виступів і Тимошенко (у її нещодавньому зверненні до народу), так і Януковича із його погрозою через сто днів підпалити Україну.

Про це ж свідчить і змагання Віктора Януковича з Петром Симоненком в кількості виголошених антиукраїнських заяв, намагаючись довести Кремлю: Москві потрібні саме вони, а не Юлія Тимошенко (яка теж зробила неабиякий «український прорив» на північно-східному векторі).

Єдиний, хто тішиться від усього цього – Кремль, який понад усе прагне не допустити утвердження в нашій державі демократії та успіху європейської інтеграції України.

Не знімаю відповідальності і з Президента Віктора Ющенка. Він завжди послідовно декларував українські стратегічні пріоритети. Але обрана ним і здійснювана його секретаріатом політична тактика була чи не найгіршою з усіх можливих, і зробила сьогодні стратегічні цілі глави держави (демократія, громадянське суспільство, євроатлантична інтеграція, ефективна ринкова економіка) як ніколи далекими від реалізації, а шанси на переобрання самого президента на другий термін - сумнівними…

Продовжуючи роздуми про причини української владної кризи, хочу сказати можливо про найголовніше.

Ми багато разів на наших зібраннях говорили про те, що національна ідея України дуже проста – це Україна в двадцятці, потім в десятці провідних держав світу. За рівнем якості життя її громадян, за рівнем безпеки, за рівнем впливу на загальносвітові процеси. Це проста і блискуча мета. Давайте запитаємо себе: а чи є можливість позитивної динаміки нашого руху до досягнення цієї мети? На жаль, немає.

Чому ми, країна із колосальним людським, природнім та й економічним потенціалом є такими слабкими? Чому ми не можемо ефективно урядувати у власному домі? Чому після утвердження демократичного ладу 2004 року ми не змоги скористатися унікальними можливостями розвитку?

Я адресую це питання всім нам і собі також. Наголошую: це питання не риторичне. Це питання величезної ваги. І давайте будемо мужніми, і не будемо перекладати відповідальність на політичних лідерів, бо ж ці лідери користувалися і почати користуються нашою підтримкою і довірою.

Звичайно, на це запитання «Чому так складається?» немає простої відповіді. Але я глибоко переконаний: глибинною причиною багатьох наших негараздів є недосконала конституційна конструкція, вимушено створена у буремні дні кінця 2004 року. Ця політична модель не лише призвела до існування в країні кількох центрів влади, у відносинах яких апріорі закладено парадигму протистояння. Значно гірше те, що політреформа фактично сформувала безвідповідальність всіх інститутів влади перед народом і їх безпорадність.

Відірваність влади від народу зумовлена тим, що представники влади просто не мають мотивації бути із народом у взаємозв’язку.

Нинішня конституційна конструкція нищить місцеве самоврядування і громадянську активність. Конституція у чинній редакції захищає не демократію, а диктатуру, нищить процес демократичного політичного структурування, натомість утверджує владу політичних холдингів та їх всевладних фюрерів.

Шановні однопартійці!

Безумовно, в цьому контексті, дозвольте коротко прокоментувати й події останніх днів на політичній арені.

Скажу одразу: те, що відбулося у Верховній Раді кілька днів тому – повернення до формування коаліції «Наша Україна» - БЮТ – Блок Литвина, обрання Литвина спікером – не є вирішенням політичної кризи в Україні. Добре те, що по часі цілковитої невизначеності маємо хоч якусь короткострокову конструкцію й у парламенті з’явився спікер. Але не плекаймо ілюзій. Утікаючи від дочасних виборів під прикриттям кризової ситуації, ми фактично повернулися до конфігурації, яка кризу і спровокувала.

Очевидно, необхідно розвести ці дві проблеми. Дійсно, проводити дострокові вибори у Раду до виборів президентських – це абсурд. І президента в цьому варто переконати. Адже не секрет, що розкол у фракції НУНС відбувся саме з причини можливих дочасних виборів, які, по-правді зараз, крім дестабілізації і ще більшої руйнації нічого не дадуть. Понад те, не приведи Господи, але прогнозуючи можливу авантюрну політику неукраїнських сил, в ситуації загострення кризи, зростання безробіття та падіння життя, цілком можливі масштабні акції громадського протесті.

Президент України, у разі проведення дочасних виборів в парламент, може залишитися сам-на-сам із цими викликами, і його гарантовано зроблять єдиним винуватцем всього, що сталося. В ситуації такого безвладдя один буде стригти купони своєї безвідповідальності і бездіяльності, а друга – купони популізму (хтось, можливо, буде втішатися можливістю награбування), але, зрештою, втратять всі. І найперше – рядові громадяни України.

Висновок. На цьому етапі потрібно зберегти всі інститути влади і запрягти їх у воза відповідальної політики, оголивши при цьому істинні наміри, і в такий спосіб унеможлививши цих намірів реалізацію.

Політика популізму і взаємного звинувачення повинна припинитись. Або дій, якщо спроможний, або йди добровільно у відставку. Ось яким покинення бути підхід, що має стосуватися всіх. А що ми бачимо натомість?

Янукович потирає руки від загострення ситуації і чекає сто днів, щоб підняти Україну і кинути її, знедолену, під ноги ведмежого режиму. Тимошенко ж прагне не 244 голосів у коаліції, а розколу пропрезидентської фракції, щоб всю вину свого урядування скинути на главу держави і НУНС. Бо як же інакше можна пояснити антипрезидентських дух її нещодавнього звернення до народу та алогічні кадрові пропозиції в час, коли НУНС прийняв рішення про підтримку коаліції і обрання Литвина спікером. Для мене очевидно: Юлії Володимирівні потрібна співпраця не із всією фракцією, а лише з максимум 30-40 депутатами: щоб коаліція формально існувала, але реальна відсутність 226 голосів і неможливість щось змінити, пояснювати поведінкою так званих прихильників президента і самого Віктора Ющенка. В такий спосіб Юлія Володимирівна вже вкотре втікатиме від відповідальності за свої дії й вичікуватиме на зручний момент для відставки і старту власної президентської кампанії. Адже ж ситуація в соціально-економічній сфері вже в першому кварталі 2009 року буде вкрай складною. Наведу лише один приклад: дефіцит бюджету наступного року складатиме фактично третину держбюджету 2008-го.

Ющенко ж, декларуючи загальнополітичні правильні речі, роблячи чимало для утвердження історичної правди, забув про необхідність консолідації патріотичних проукраїнських сил. Сьогодні президент залишився практично наодинці і захопився поборенням Юлії Тимошенко. Ми не беремося когось повчати, але й мовчати не маємо права.

Що ж на наш погляд варто робити?

Ющенку необхідно проявити характер та гарантувати, що за нинішніх умов він не оголошуватиме дочасних виборів, вийти з клінчу міжособистісного протистояння. Необхідно, оцінивши тривожну ситуацію призи, проголосити не абстрактні завдання, а конкретний план заходів із подолання кризи та недопущення катастрофи, погодити його зі своєю фракцією та міністрами від НУНС. Цей план необхідно публічно оприлюднити, й незважаючи на його непопулярність, усвідомити пріоритет подолання кризи перед переобранням на наступну президентську каденцію. Бо це – головне для України. Також необхідно докорінно змінити філософію діяльності Секретаріату, включно й з серйозними кадровими ротаціями.

План антикризових заходів необхідно, найперше, погодити із БЮТ. Саме на цій основі необхідно творити коаліцію та урядову команду. У разі, якщо президентський план не знайде підтримки у Тимошенко (а це можливо, враховуючи президентську стратегію керівника чинного уряду), міністри від НУНС повинні заявити про свою відставку. В такій ситуації фракція НУНС повинна підтримувати всі конструктивні пропозиції Кабміну, але до коаліції не входити. Юлія Володимирівна повинна тоді самостійно показати свою здатність відповідального урядування.

Чи може бути альтернатива формування коаліції БЮТ – НУНС – Блок Литвина до президентських виборів? На мою думку існує два таких варіанта: мегакоаліція та союз БЮТ та Партії регіонів.

Нещодавно ці політичні сили вже були відкрили обійми одне для одного. Але ця можливість була зруйнована не в останню чергу через бажання Юлії Тимошенко брати відповідальність за урядування під час кризи.

Чи була б катастрофою для України коаліції БЮТ-ПР? Переконаний, що був великою небезпекою, але не катастрофою. І ось чому.

По-перше, виборці б наочно побачили ціну патріотизму і послідовності цих політичних сил. Розчарування у них стало б потужним імпульсом до переоцінки уявлень про «святість» їх очільників. Припускаю, що після їхнього урядування абсолютна більшість виборців усвідомила б необхідність кардинального оновлення політичної еліти. Спільний уряд БЮТ - ПР став би дорогим і болючим, але вкрай необхідним еліксиром прозріння для українців.

Впевнений також, що коаліція БЮТ і ПР, попри сподівання Кремля, все ж не відважилася б на відверто проросійський курс: в час гострої соціально-економічної кризи такі геополітичні ігри були б для них самовбивчими.

Страх перед «неминучими» конституційними змінами, впевнений, також був перебільшеним. 300 голосів, потрібних для внесення змін до Основного Закону, було б назбирати складно: все ж у обох мегафракціях є певна частина людей здорового глузду, які б не погодилися на розмін України в інтересах двох егоїстичних політиків.

Зрештою, коаліція БЮТ і ПР, дозволила б викристалізуватися проукраїнському електорату, який би став основою для творення модерної національної політичної сили.

Звичайно, сказане не означає, що ми готові віддати Україну на поталу неукраїнських сил, зловтішаючись перспективою різкого обвалу їхнього рейтингу.

Понад те, я переконаний, що було б доцільно, аби в сьогоднішніх кризових умовах в парламенті була створена мега-коаліція за участю і БЮТ, і ПР, і блоку «Наша Україна – Народна Самооборона». Це б зв’язало політичні еліти відповідальністю за подолання кризи спільними зусиллями і бодай на час припинило б антагонізм на владному Олімпі.

Натомість, повернувшись до формату НУНС - БЮТ - Блок Литвина, ми, практично, зробили цінність вирішення тактичного завданні залишитися при владі вище за стратегічний пріоритет зміни політичної еліти.

Дорогі однопартійці!

Для того, щоб спрямувати нашу дискусію у майбутнє нам потрібно чітко уявляти і планувати дії у можливих сценаріях розвитку.

За кращим сценарієм, говорячи про вибори, у 2009-му році ми матимемо лише президентські перегони. І, очевидно, лише після них, матимемо вибори і місцеві, і парламентські. Демонструючи нашу послідовність, відповідальність і моральне ставлення до виборців і до України до виборів Президента, ми зобов’язані не прислуговувати Віктору Ющенку, а робити все для того, щоб глава держави був максимально ефективним у розв’язанні українських національних проблем.

Втім, маємо бути свідомими реалістичності й іншого, менш бажаного сценарію. Середина весни, скоріше за все, стане й часом піку соціального невдоволення внаслідок загострення соціальної кризи. Очевидно саме у цей час й відбудеться переформатування коаліції або, принаймні, спроба таке переформатування здійснити. Зокрема, й через механізм дострокових парламентських виборів. Очевидно, що саме до цього часу ми повинні бути готовими взяти участь в електоральних змагання в оновленій, консолідованій команді.

Звичайно, потребує нашого окремого аналізу власне явище економічної кризи в проекції на Україну та аналіз втрат і можливостей із цією кризою пов’язаних.
Світ занурився в фінансово-економічну кризу, яка стала розплатою за надмірний добробут найбагатших, заснований на перегрітій «віртуальній» економіці. Тривалість і наслідки цієї кризи не може спрогнозувати наразі ніхто. Очевидно одне: світовий економічний порядок уже ніколи не буде таким, яким був 2008 року. Найбагатші стануть відчутно біднішими. А от чи стануть найбідніші бодай трохи багатшими – хтозна…

Україна виявилася втягнена в кризу в найгірший для себе час. Це сталося тоді, коли Росія небезуспішно намагається повернути собі імперський статус, а Європа обрала стратегічно, на мою думку, згубну позицію: захистити досягнутий добробут у своєму щільно замкненому Європейському домі, не надто переймаючись тим, що діється перед його вікнами й дверима. Це сталося тоді, коли США поступово, але впевнено втрачають значення суперпотуги, а натомість цього статусу набуває досі загадковий для європейців Китай.

Це сталося, нарешті, тоді, коли українська влада виявилася трагічно неготовою не лише до боротьби з цією кризою, а навіть до розуміння того, чим власне криза загрожує Україні.

Нагадаю бодай бадьоренькі серпневі заяви прем’єра про те, що криза нам не загрожує. Нагадаю відверто непрофесійні (або ж відверто злочинні) кроки Нацбанку, який у лічені тижні зруйнував роками створювану довіру до гривні й до банківської системи. Нагадаю про долю першого траншу кредиту МВФ. Нагадаю про те, що прем’єр сьогодні пропонує «загвинчувати фіскальні гайки» (це тоді, коли європейські уряди прагнуть створити максимально сприятливі умови для виживання бізнесу). Нагадаю, нарешті, про злополучні 400 мільйонів гривень, за які саме зараз треба купувати прихильність нещасних ошуканих пенсіонерів…

Нагадаю і про те, що запровадження пропорційної виборчої системи, яку ми вважали панацеєю ще кілька років тому, призвело до небаченого в світі симбіозу партійних вождів-фюрерів із великим олігархічним капіталом. А запровадження імперативного мандату (проти якого ми, слід нам віддати належне, мали мужність заперечувати), остаточно заткнуло пельку тим, хто готовий був ставити під сумнів мудрість фюрерських вказівок.

Втім, ми повинні сприймати кризу не як занепад чи смерть всієї економіки України. Це болючий, але закономірний процес, але це і процес який дає шанс істотно оновитися. Зазначена криза містить в собі конструктивний потенціал – заставляє владу очиститися від популізму, стати на шлях реалізму, зміцнитися професійно, зосередитися на перспективі.

Нині головною є навіть не проблема виходу з кризи. Стратегічно важливим питанням є формулювання моделі післякризового розвитку української економіки. По-перше, потрібно подумати про її надійний фундамент і чітко визначитися де його закладати. Тобто геостратегічно зафіксувати місце України. В результаті тектонічного зсуву у світових подіях, що відбувся протягом останнього десятиліття ХХ століття, наша держава в геоекономічному просторі постала саме між двома антагоністичними системами: євроатлантичною і євразійською. Першу представляють країни ЄС та НАТО, а другу – країни Євразійської Економічної Співдружності (Росія, Білорусь, Киргизія, Казахстан, Таджикистан). Маємо зрозуміти, що довго під геополітичним протягом не всидиш – нас може знову і надовго звіяти на схід.

Тепер коротко до справ внутрішньопартійних.

Останні роки не були сприятливими для позитивної динаміки розвитку партії. Першою серйозною перешкодою на цьому шляху стала рейдерська спроба нестатутної зміни керівництва партії з боку партнера по блоку у 2005 році. Ми вистояли, але нас розкололи і це потягнуло за собою певні кризові наслідки. Ще й до сьогодні окремі партійні організації, особливо західного регіону, загоюють завдані розколом рани.

Хоч як це парадоксально, але наступним негараздом на нашому шляху стала наша відданість ідеї творення потужної партії національно-демократичного спрямування. Спочатку ми дуже повірили перспективі безхмарного створення такої партії під умовною назвою «правиця». Природне для нашої політичної сили бажання створити потужну національно-демократичну силу черговий раз спрацювало, коли ми захопилися ідеєю створення потужної партії в рамках блоку «НУ-НС». Ми так повірили в реальність перспективи, що навіть провели суттєве скорочення штату. Але ідея не проросла, напевно грунт у який вона була посіяна, мав замало «гумусу» і забагато гною.

Все це не спонукало територіальні і місцеві організації до активної роботи по розбудові та зміцненню структур. Навпаки, це привнесло елементи нерозуміння, очікування, певної розгубленості.

Разом з тим мусимо визнати, що незважаючи на загально-політичні та внутрішні складнощі УРП «Собор» продовжувала свій розвиток.

Першим серйозним , хоч і ризикованим, кроком стала наша участь у місцевих виборах 2006 року. Були різні формати, різні можливості, різне бачення перспективи цієї події, але ми отримали хоч і невелику, але першу перемогу після внутрішньопартійної кризи. Як наслідок депутатами місцівих Рад стало більше 600 наших партійців. 70 чоловік обрано головами сіл, селищ та міст. Одночасно наша партійна організація зуміла забезпечити собі статус однієї із не багатьох парламентських партій України, збільшити свою присутність в органах державної влади, і як наслідок, зберегла можливість більш ефективно обстоювати свої програмові засади.

Маю привід нагадати, що партія створила і опікується функціонуванням ряду відомих та впливових громадських організацій серед яких варто виділити: ВГО „Український Молодіжний Собор”, Федерація спортивного туризму України, Благодійний фонд «Україна-Інкогніта», «Інститут відкритої політики».

ВГО «Український Молодіжний Собор» налічує близько 5000 членів по всій Україні, займає активну політичну позицію, співпрацює з міжнародними фондами та організаціями.

Партія в своєму середовищі має потужний кадровий потенціал. Серед відомих професіоналів можна назвати С. Комісаренка – одного із майбутніх претендентів на посаду Президента НАН України, М. Стріху – заступника Міністра освіти і науки, М. Яковину – заступника Міністра культури і туризму, А.Ткачука –заступника Міністра регіонального розвитку, С. Романюка – першого заступника Міністра економіки, А.Пахлю – Голову державної служби туризму і курортів та багатьох інших.

Сьогодні Українська республіканська партія «Собор» є відомою в Україні правоцентриською, державницького спрямування, партією. Вона має всеукраїнську розгалужену організаційну структуру.

Серед регіональних організацій, які демонструють позитивну динаміку розвитку варто відзначити Волинську, Миколаївську, Херсонську, Одеську, Луганську, Рівненську, Севастопольську та деякі інші. Хочу звернути увагу на Житомирську обласну організацію (голова Омельянчук В.В.) Майже у кожному місяці він звітує про створення або реєстрацію нового осередку. Ось уже другий рік поспіль найкращу організацію проведення звітно-виборчих конференцій демонструють Одеська та Севастопольська організації (голови Задорожній В.Г., Бурда В.Є.). Луганська організація знайшла свою нішу в організації проведення кальтурно-мистецьких заходах у контакті з місцевими владними структурами. В цьому році сміливий крок зробила Рівненська організація. Не попросивши нічого у Центрального Проводу вона висунула кандидата на посаду Рівненського міського голови. Як наслідок - організація отримала певний досвід та додатково засвітила себе як активна політична сила Рівненщини. Помітні ініціативи періодично генерують Миколаївська і Херсонська організації. В матеріалах зверніть увагу на звернення Херсонської організації щодо захисту земельного фонду. Позитиви можна приводити і далі.

Я навмисно зупинився на регіональних організаціях, які раніше не демонстрували помітної активності. Це приємно, але це і серйозний сигнал для наших традиційних лідерів в республіканському партійному руслі.

Шановні делегати З’їзду!

Звичайно, як партія ми маємо певні здобутки. Але для того, щоб мати серйозний вплив на загальнодержавні процеси ми повинні стати вдесятеро сильнішими. Для цього ми повинні виконати кілька завдань, пройти шлях консолідації, омолодження та модернізації.

Перше завдання – це консолідація. Опріч послідовності й активності в загальнодержавних об’єднавчих процесах ми повинні активно гуртувати нашу команду на місцях – залучати до лав УРП «Собор» активних і амбіційних людей, що мають авторитет серед виборців. Що буде на наступних парламентських виборах – вкрай важливо. Але, повірте, про це за вашим дорученням нехай відповідально думає Центральна рада – шукає партнерів, шляхів до співпраці та об’єднання. Що ж стосується областей, районів та первинних осередків, рецепт і мотивація проста: УРП «Собор» чи місцеві блоки за нашою участю повинні бути представлені в місцевих органах влади.

Завдання друге – це омолодження. Я закликаю вас щонайактивніше залучати молодь, представників Молодіжного Собору до активної участі в політичному процесі, зокрема й на рівні керівництва територіальними організаціями партії.

Завдання третє – це модернізація. Мусимо визнати: ми як партія надто довго намагалися йти в майбутнє «в чоботах 1990 року». Звідси – наше тяжіння до заздалегідь визначених схем. Звідси – той час, який ми цілком непродуктивно втратили торік на творення «Української правиці» (де лише ми думали про Україну, а наші партнери натомість – про кількість парламентських мандатів).

Сьогодні близько 40 відсотків українських виборців (причому переважно тих, які стояли на майданах) – розчаровані. Дедалі більше мислячих громадян помічають разючу невідповідність між словами й діями нинішніх мегапартій.

Відтак – за дорученням Проводу я вів і веду консультації з питань формування такої сили. Переконаний: наша партія, яка має унікальний політичний досвід, яка упродовж своєї вісімнадцятилітньої історії нічим себе не заплямувала, має великі підстави стати одним з базових складників формування такої політичної сили.

Ми повинні бути сучасними й ідеологічно і практично. Маючи незмінну міцну національно-демократичну ідеологічну базу, ми повинні апелювати сьогодні до паростків середнього класу, малого і середнього бізнесу, молоді, які очікують на прагматичну силу. Ці люди готові сприйняти хай і не особливо приємну правду про стан справ в державі і втомилися від популізму та фарисейства.

Я вважаю, що Українська республіканська партія «Собор» приречена стати провідником ідей економічного лібералізму в Україні.

У цьому контексті я особливо хотів би звернути увагу на інформацію про Європейську ліберальну-демократичну партію реформ, яка є у матеріалах З’їзду. Ця інформація потребує осмислення і прийняття адекватного рішення.
І насамкінець. Кризи минають. Вправний корабель може потенційно подолати найбурхливіші хвилі: бо хвилі не мають мети, а у корабля вона є. Наша мета – пройти кризу із найменшими втратами, з прагненням не повернути старе, а здобути нове, краще. І тоді ми матимемо реальний шанс бачити Україну там, де вона за правом має бути – в числі провідних держав світу.

Дякую за увагу!

Слава Україні!